Знак

Артем Вишневський

ЗНАК

Ангел пив великими ковтками. Холодна вода, - зовсім не те, чим би він хотів втамувати спрагу. Але у горлі було сухо, як у пеклі.
...Пригадав. Так... 28 червня. Сьогодні йому потрібна драбина. Вона вже давно чекала у кутку, зовсім нова, триметрова дерев’яна на дев’ять щаблів. Погладив її тремтячою рукою...
Не фіксував, у скількох склянках вчора намагався втопити пам’ять про майбутню роботу...
Розчинив шафу. Кинув оком на гардероб. З вішака зісковзнули брудні сірі непрасовані штани та сорочка.
Біля під’їзду драбиною лед не збив з ніг святково одягнену пару буржуа середнього віку. Вони поспішали на головну площу, тому лише ковзнули зневагою і пришвидшили ходу. Крім них на вулиці нікого, - сонце справді жорстоке... „Усе так, як має бути”, - не припиняв повторювати собі.
Спустився на потрібне перехрестя. Дві дороги залишились за спиною. Його ціль інші – ці дві, майже паралельні тісні провулки простяглися попереду.
Узяв вправо. Прихилив довгу драбину до стіни прямо посеред дороги. Тепер пройти у цей провулок можна було лише під нею.
Минуло 25 хвилин, і на перехрестя стрімко вийшов хлопець 25-ти років. Темно-синя гімнастерка застібнута на всі ґудзики. Не зважаючи на спеку, виникало враження, що його трусить від холоду. Очі, з яких до цього пломеніла лише рішучість, примружились. Він пригадував, куди йти. Побачивши драбину, - зупинився.
Ангел знав його дуже добре. Не зважаючи на майже фанатичні патріотичні переконання Гаврило був забобонним. Крім того, вважав своє майбутнє завдання занадто важливим, щоб припустити хоча б якусь можливість невдачі, - а тому мусив відкинути навіть неймовірне.
Ангел знав: Гаврило змушений буде відмовитись від думки звернути у правий провулок, де на нього вже чатує поліція.
Ангел знав: він не має права спитати „Чому?”.
Ангел знав: так має бути.
...Усе відбувалось за планом. Хлопець нервово пірнув рукою під гімнастерку. Револьвер – на місці. Глибоко вдихнув, - і пішов у лівий провулок.
...За десять хвилин на головній площі Сараєво прогриміли постріли...

2005р.

ДЕМОС і ЛЮДИНА: виразка на світ

Артем Вишневський

ДЕМОС і ЛЮДИНА: виразка на світ

З новим роком — з синім оком!
Народна мудрість

Шафоподібний Дід Мороз, обличчя якого від нещодавно пережитого мінилося червоними і синюшними кольорами, які плавно переходили у темнокоричневі і чорні, задумався над філософським питанням: Куди він йде? Що ним рухає у цей час, коли кожна нога, ніби відділившись одна від одної і ставши суверенним членом... (добре, хоч з ним, начебто, все гаразд!), крокувала у тон своїй зовнішній політиці. І хоча напрямок у них був один і той же, однак незалежність добре всмокталась у їх судини разом з космополітичним та інтерраці... (ой, щось записуюсь)... інтернаціональним питвом, і у той же час намагалася висмоктати звідти залишки здорового глузду. А той, у свою чергу, з усіх сил вимахував руками, булькав носом і голосно бурмотів щось на зразок: "А нам хоч руки по коліно, а нам хоч ноги по плече!" Свідомість злякано визирала з-під спітнілих райдужних оболонок, час від часу розкочувала зіниці у сторони, намагаючись сфокусувати зображення, і злорадно посміхалася правою верхньою частиною губи: "Ось би забетонувати це все на вічну пам'ять у найближчій канаві". Енурезний ніс, шморгаючи від сорому, добросовісно мочився під себе.
Суспільство, яке йшло назустріч з презирством змінювало траекторію руху - по-перше, на Ньому були зовсім не модні жіночі туфлі; по-друге, жаба душила - бувають же щасливі люди! Ноги з усіх сил намагалися не втратити міжнародних спостерігачів-глядачів, які з обнадійливою милосердною (чи не підкласти йому мила?) цікавістю витріщились з усіх боків, чекаючи на живописне розбито-покалічене падіння, оскільки на моральне тут розраховувати було нічого. Ноги виправдовували усю відповідальність покладену на них... Дуже важка відповідальність... Вона тиснула... значить, головою вона тиснула, -особливо непотрібними мізками, цілим, як на диво, неушкодженим вестибюлярним апаратом і піонерською наїжаченою пілоткою, яка звисала двома протилежними краями біля налитих кров'ю розгніваних вух. Ті войовничо раз за разом рухались, виявляючи непорушну впевненість, що вони-то всім ще покажуть, де членистоногі зимують... Які воші?! Самі ви блохи! Дуст - не компромісний засіб, а нерекомендований Грінпісом ультиматум, біологічна зброя! Все навкруги вимре, а Ми будемо жити і виділятися на фоні виблискуючого лисиною лоба..., чи як там воно називається?...
А ось і довгоочікуваний репортаж з захоплюючих інфаркт міокарда гонок... Права нога намагається вирватись уперед... Ліва, хоч і зроблена за тою ж технологією, починає помітно відставати; шнурівки протестуюче чіпляються за випираючі навколо них предмети, і, врешті-решт, вирішують, що чіплятися один за одного набагато приємніше, і, як наслідок, прикриваються штаниною... І раптом, хоча це здавалося майже безнадійним, ліва нога робить фінт під назвою "Циганочка з вивихом" (ні, це треба було бачити!), церебральний фінішний ривок... Права нога намагається прикрити траєкторію руху, але заплутується каблуком у складках ширінки, і ліва, тріумфуюче витанцьовуючи на слизькому асфальті, закінчує довільну програму під буремні, полегшені від натуги вигуки порочних вболівальників з пороками серця. Оцінки? Самі лише сльози щастя на випираючих вдячністю вилицях можуть сказати дуже багато. Однак, не треба слів. З Новим Роком вас!

Яке чорне бездонне небо. Чи ви лежали коли-небудь ревматизною спиною на зимовому асфальті і спостерігали за небом? Ні, тому що це досить небезпечне задоволення: а раптом якийсь "добрий самарянин", що буде проходити поруч, випадково не помітить вас, і, змінивши (цілком безсвідомо!) свій шлях, повільно пройдеться по вашому заземленому тілу. Масаж ще нікому не заважав і не завадав... чи "не завадив"?... У будь-якому випадку краще, щоб масажист був єдиним і непотворним, тобто, щоб кінцівки у нього були не дуже деформовані. Крім того, краще влягатися на тротуарі або, у крайньому випадку, на пішохідній доріжці. Повірте, проїжджа частина не для вас. Водії катків сприймають такий знак уваги як провокацію, бажання пішохода посягнути на священну цілісність Автостради, а тому пориваються розкатати не тільки вашу губу, а й увесь тричіпроклятий ревматизм. Потім плюнуть через ліве плече дезинфікуючим розчином і знову розітруть усе це тим же катком. Це, звичайно, найдієвіший засіб проти ревматизму, але, посудіть самі, навіщо втрачати безкоштовно те, що було добуто протягом усього свідомого і безсвідомого життя безкінечною працею?
Однак, усьому колись приходить кінець. Цього разу він виблискував міліцейською емблемою з блакитно-хутряної шапки. Запитання ідіота:
- Що ви тут робите?
Відповідь недооцінюючого довгі ноги закону:
- Протестую проти переохолодження, виконую домашнє завдання з математики по рахуванню
зірок, а ще чекаю на пришестя блакитної снігової баби, яка б мене запитала, що я тут роблю...
Нерозуміюче кліпання віями емблемованого міліціонера виявилось всього-навсього відволікаючим маневром. У той же час довгий носок узаконеного, купленого на податки громадян черевика врізався у "натуру" печінки. Чвакаючий звук - і печінка зрозуміла, що вона не витримає цього всього і покаже за допомогою шлунку та стравоходу, що вона думає про розмахуючих ногами ідіотів і вітчизняну систему харчування загалом. На жаль, реалізувати довгоочікуваний натюрморт не вдалося, оскільки шлунок і стравохід усі думки печінки добросовісно та показово вже відобразили задовго до цього. Крім того, мало, що їй надумається.
Друга нога не менш люб'язно повторила прохання піднятися з заметеного снігом асфальту, адже так і захворіти можна, а там, чого доброго, запалення печінки, нирок. І не хвилюйтеся: там, куди поведе нас вболіваюча рука закону, це можуть зробити більш кваліфіковано і швидко.
Ну що ж, у жіночих туфлях з каблуками звичайно ж легше лежати, ніж підніматися, і, тим більше, йти. Блакитна рука з нашивками схопилась за хутряний комір Діда Мороза і підтягнула його уверх разом з усім вмістом. Вперед! Швидше! Куди вже швидше? Ви що, кудись поспішаєте? Він - ні. Він, знаєте, вірить, що усе, що не відбувається — на краще... усе-усе... ага, на смерть... Нею завжди усе закінчується. Однак, починалось то все, як добре?!
З введення, як у підручниках. Усі такі книжки розпочинаються одним і тим же - "Введенням у предмет". Та-а-ак... Що тут ще скажеш? Дев'ять місяців мовчання. І завжди пам'ятай, що заради того, щоб ти народився, загинули десятки тисяч з хвостиками. А ось і перший крик. Можливо, найвдаліший вихід на сцену за усе подальше життя. Усі навкруги, неначе це стоматологічний кабінет, навперебій показують зуби - раді, напевно. Деякі хлопають у долоні, інші не можуть - у них руки зайняті оратором. А послухайте, як він кричить. Може, це майбутня оперна зірка - ви чуєте це "плачідо домінго"? Або... або сам Президент. Тільки не треба гімну! У нас ще вушка від власного крику закладені... А може, це проста людина, самотня, для якої це єдина аудиторія, що хоча б деякий час буде слухати її з вдячністю... Та коли воно вже заткнеться! До речі, це він чи вона? Принижена чоловіками жіноча стать чи прибита феміністками чоловіча? Прекрасне чи мужеподобне? Ну, невже на це необхідно стільки часу? Що значить оте ваше "я соромлюсь"? Побільше відваги, ви ж медсестра. Загляніть у вічі правди... Це не дівчинка? А хто?... Хлопчик... Тільки не треба про мене думати дурне, я просто перевіряв... Ну, звичайно, хто ж це може бути ще? Хто б дозволив собі з перших секунд народження так розставляти ноги? Безсоромник. Як він ними дриґає. Велосипедистом буде. А, можливо, це ще невідомі у футболі фінти? Бережіться, захисники, до вас скоро прибіжить новий нападаючий. Хто він? Можу вам заявити з повною відповідальністю. Без обдумування і вагання. Дострокова відповідь... Хлопчик!!! Що? А, ви хочете знати, як його звуть? Важке запитання. Тут не обійдешся навіть дев'ятьма місяцями обдумування. Назвати б його Цезарем або Сонцем, але ж ніхто не зрозуміє. Усі подумають: „Та за кого він себе має?!” І візьмуться вбивати у голову, що по життю не ім'я прикрашає людину, а синяки і фінгали. Назвімо його просто і невимушено - Людина. Ні, я не жартую... А що вам не подобається? Те, що він буде занадто виділятися на загальному фоні суспільства? Нічого. Зате, хоча б він один серед усіх буде носити це ім'я по праву і по закону. Не подобається? Що ж тоді? Та дався вам той Діма,... Дмитро - яка різниця?! Краще вже Демос, - нехай належить і служить свому народу. Ви згідні? А чому тоді пишите "Дмитро"? Діма, Дмитро, Демос... Справді, спільного тут багато... Чого варте хоча б те, що усі вони починаються на одну букву. Ну, гаразд, гаразд. Врешті-решт, можна не символ своїм ім'ям зробити, а ім'я символом. І лише від тебе, у першу чергу, залежить яким... Ось і затих. Зрозумів, що, коли тебе ніхто не розуміє, то ніякий крик не допоможе. Краще помовчати і подумати. А може йому просто ім'я сподобалось або спати захотілось. Ніхто цього не знає, навіть він сам...
Так, що у нас далі по програмі? Дитинство. О, чудова пора. Коли ти робиш усе, що захочеш, а розплачуються за це батьки. А вони й раді: Він же ще нічого не розуміє. Для нього немає значення, що добре, а що погано, де ліво і право, і чому у якоїсь голівудської зірки завелась лупа... Він ще з дитинства звикає усе брати у свої руки - а тоді розбиратися і дивуватися, чому воно іноді втікає. Значить: у руці десь є дірки. А як же інакше? їх швидко необхідно чимось замазати. Що значить "бека"? Ми взагалі покищо знаємо лише три слова: мама, тато і "дядявітя". Яке із них бека? Тато каже, що останнє і обіцяє показати мамі "цяцю". А нам? А цяця далеко живе? А чому вона не приходить до нас, як дядявітя, тобто бека? А, тато виявляється зняв їй квартиру. Напевно, гарна цяця. Хочу цяцю! А тато вже нічого не хоче. Мама теж. Всеодно ми руки замажемо...
Отож, тепер ми трохи старші і вміємо не тільки ходити, але й бігати від різноманітних дядь, тьоть, мам і тат та інших з дивними нав'язливими ідеями, які просто жити не можуть, якщо не візмуть нас на руки і не поцілують. Ніби нам власної слюни не вистачає. Ось, дивіться... Не подобається? Ну, ось бачите. А по попі за що? Він же це ротом зробив. Яка несправедливість! Бігти, бігти, все далі і далі...
Ну, добре, добре... У школу - так у школу. Усі знають, що від неї нікуди не втечеш. Що значить "прогулювати"? Він і "прогулювати" - несумісні речі. Хоча, може й не зовсім... А що тут поганого? Без нього і на уроках тихіше, і у вчителів менше нервових клітин відмирає. Ато, як тільки прийде, вчителька одразу ж зиркне з-під близькозорих окулярів і питає:
- Де ти був?
Ну, що вам, усе спочатку розповідати. Усе? Ну, гаразд. Отож, введення. Як і у всіх підручників... Щоденник? Викинувся з вікна. Звичайно, не сам... Протяг... Без батька у школу не приходити? А він давно підозрював , що ви до нього небайдужі - все викликаєте і викликаєте... Ну, добре, добре, не хвилюйтесь ви так. Він його приведе. Тільки ви цього разу вже не соромтесь і скажіть йому все... До директора, так до директора. А він йому ще не набрид, як ви думаєте. Все-таки третій раз за день...

День... Місяць... Рік... Школи... Усі вони однакові. Приходиш, як на свято - усі посміхаються, радіють... Йдеш звідти - ще більше радіють. Вирішив один раз прикольнутися - довести вчительку до віри у чудо, а клас до інсульту, - і вивчив домашнє завдання... Словом, вийшло навпаки: клас повірив, а вчителька... Але скільки тоді шуму було. Закістянілий двієчник, і тут - "п'ятак". Кореспондент із столиці приїжджав, намагався зробити репортаж. Чому знущався? Він його тоді напряму запитав, щоб розрядити паузу, яка затягнулася: де і за що посадили Діда Мороза, і чому його випускають тільки на Новий Рік? Поїхав, не прощаючись. А потім приїхав інший і питав, хто його навчив таке питати. Він йому відповів, що кореспондент, - то ж перший поцікавився: от, скоро, мовляв, Новий Рік прийде; чи він у такому випадку вірить у Діда Мороза. Він йому і сказав, що вірить лише у манну кашу, але, якщо кореспондент вже тут, то може відповість йому, як мужчина мужчині... Довго вони тоді балакали... Кажуть, той другий за це згодом у нагороду "жовту картку" отримав... Отак Він і докотився до відмінного атестата... Соромно, що поробиш, але ж, як кажуть, це ще не кінець...
Так, справді, як вже зазначалося, цей кінець тримав під руку новорічну пародію на Діда Мороза, ту саму, яка колись ховала від друзів відмінного атестата. Ох, і давно ж це було. А зараз вільна рука, також блакитна і, як це не дивно, з нашивками, щось намагалася знайти у карманах пролетарського костюму Діда Мороза.
- Я паспорта не взяв з собою. Він з вікна викинувся...
- Напевно, коли побачив, у що ти взувся, - іронічно, зовсім не по-вчительськи.
- Та ні, я серйозно.
- Та нащо мені твій паспорт з суїцидними замашками?
- А що ж тоді?
- Домашнє завдання з математики... Самому ліньки...
- О, ваш вчитель, напевно, Заратустра...
- Та ні, скоріше, Жан-Клод ван Даун...
Тут раптом сяйнув здогад.
- Вони у мене у трусах, - промовив пошепки.
- Хто? - так само тихо.
- Ну..., ВОНИ, - перегар залетів прямо у розширені завистю ніздрі блакитнотілого. Золота
лихоманка вогниками горіла у його очах. - 3 того часу, як мене одного разу у власному під'їзді
пограбували, перед цим вдаривши по голові, я завжди ЇХ ховаю там.
Обличчя, посинівши від холоду і напруження, дуже гармоніювало з одягом. Вишкірені зуби, зсудомлені риси говорили про неприємність майбутньої місії. Однак, друзяки ж чекають у відділку з заробітком. Не можна ж впасти лицем у бруд. І так стільки часу на нього згаяв.
- А скільки там?
Знизав плечима, вуха у передчутті близької розв'язки-розплати хлопнули по потилиці. Потилиця відізвалась дзвоном.
- Що це? - злякано прохрипів синьолиций.
- Слухові галюцінації, третя стадія обмороження, - відповів, не кліпнувши вухом.
- Ну, тоді з Богом. Дарма я рукавиць не взяв, - рука пірнула у штани, потім далі. Довгі секунди
чекання-шукання.
- Вам не допомогти?А то у мене ще ззаду страх, як чешеться...
Рука вилетіла з-під дідморозівського костюму.
- Де ВОНИ? - видихнув. Гордість заховалась над бровами у здивованих складках лоба.
Спробував зібрати слюну, щоб сплюнути, але залози, напевно, вирішили, що на даний час вологи
в організмі й так небагато. Зате пересохлі губи з погордою вимовили:
- А ти що думаєш, ти сьогодні перший у мене?
Одна рука відпустила Діда Мороза, а друга у вигляді кулака намагалася знайти на різнокольоровому обличчі вільне від чиїхось автографів місце, однак голова у піонерській пілотці разом з тілом вже зручно вмостилася на асвальті. Кулак, не знайшовши точки прикладання, просвистів у повітрі - і синюшний міліціонер, втративши рівновагу, як і незадовго до цього честь, розпластався на поверхні планети. Удар лобом об лід йому вдався набагато краще, але його голова відмовилася зрозуміти таку різку зміну орієнтації і відключила деформовану свідомість.
Тепер їх двоє. Вже не так самотньо, але ж з нього зараз нічого не витягнеш. Врешті-решт, як кажуть, головне не перемагати, а — брати участь. А ще краще взяти таксі і поїхати додому. Там тепло, затишно і справжній м'який диван з такою ж теплою, щоправда, не дуже затишною дівчиною. Як він з нею познайомився?... Як він з нею познайомився! Зараз..., зараз..., десь тут...
О, згадав. Було щось середнє між нічим не зайнятим вечором і важким для усвідомлення ранком. Правильно, ніч. Вночі взагалі багато що трапляється, особливо з ним, особливо, коли він не спить. Хіба можна у таку ніч спати? Зірок на небі не видно, місяця теж, електроенергію вирубили, а пертися через усе місто додому не хочеться; кишені усі зіщулились, - соромно, - грошей немає. А треба! І йшов він не по дорозі, а по своїй інтуїції, адже у радіусі двох-трьох кроків за непроникною чорною пеленою щось ховалось. Напевно, хтось волохате, вимазане кров'ю близоруких жертв. Вурдалак? Ні. Це лисий, але у шапці; ходить підскакуючи, але не геморойний кенгуру. Репер?... Чортівня якась у голову лізе. Цікаво, хоч око виколи. Раптом попереду виринула темна постать у волохатій шапці. П'ять...Залишилось зовсім небагато, але він дешево..., тобто дорого продасть своє життя... Чотири... Так, необхідно швидко згадати, що роблять у таких випадках... Три... Газовий балончик? Не було ніколи. Пістолет? Те ж саме... Два... І довго ще так? Ні. Краще зустріти смерть з холодним серцем... і гарячим "калашніковим"... Один... А, згадав! Кричати треба!... Нуль...
- А-а-а-а-а-а-а-а..., - крик задерев'янів у рахічних пальцях скоцюрблених рук та ніг, що були
розставлені у боки. Гучність звуку поступово зменшувалась і врешті-решт стала калістратично
писклявою, причому ніс заховався під верхньою губою, а зіниці закотились за обрій білків. Хоча, не все
виглядало так злякано: волосся презирливо наїжачилось... у деяких місцях...
Пройшло п'ять секунд... Хтось поряд засвистів, і війнуло свіжим повітрям... Щось упало... Напевно, засвистів і війнув вітер. Що ж тоді упало? Зіниці заторможено виглядали з-під густих вій. У зоні прямого бачення нікого. Міраж? Хтось повільно чіпляється за ноги і піднімається все вище і вище. Несміливе конвульсійне здригання не допомогає. Щось важке лягло на одне плече... Тільки не дивитися вниз... Може варто опустити руки і закрити рот? Ні, хай думає, що він - манекен... На друге... Ну ось, як завжди, на самому цікавому місці захотілось зробити "мокруху"... Ні, спокійно, тільки тримай себе у руках... і в трусах теж... Ось і воно... Голова піднімається... Хто це кричить прямо у рот?... І зовсім Він не злякався. Просто впав, щоб розрядити обстановку. Якесь несвідоме тяжіння земного бажання. Чи навпаки?... І все ж потрібно дивитися у вічі небезпеці... Зараз, тільки очі знайде... Ось так краще. Хто це на ньому лежить і жадібно стискає плечі? Так, зуби рівні, носик-курносик, ока два, без шапки, зате волосся скуйовджене, вуха з сережками, губи з помадою. Ні, таких не беруть у вурдалаки. Тоді хто це? Репер? Ні, вони покищо очі не підфарбовують... Фу-ф-ф... Ось і місяць визирнув...
- Що ти робиш?
- Ґвалтую... свою шоковану свідомість...
- А чому... не мене?
- Бо хтось вчепився у мої плечі... А ти кров пити будеш?
- Наливай...
- Я краще віділлю...
Самовільне зближення з природою, а саме контакт з кущами, було швидким і приємним.
- Гей, де ти там?
- Я не гей... Мене звуть Дмитро...
- А, Демос...
- А ти звідки знаєш?
- Та, так... Я - Люда...
- А, Людина значить...
-Угу...
- Слухай, а може це сон?
- Ні, занадто темно...
Десь поряд, війнувши вихлопом, галопом пролетів автомобіль. Почулося зіткнення, страшенний грюкіт і нічний туман освітився сяйвом пожежі. Пролунав вибух.
- Ні, точно не сон — занадто спокійно, - додали ті ж пофарбовані губки з-під курносого носика.
- О, ось і лавка. Можна присісти, відпочити...
Він завжди брав дівчат на романтику. Спочатку шокуюча несподіванка, як от падіння прямо під ноги, виповзання з-під її ж власного плаття або випадання з тумбочки біля ліжка, повішення себе у її квартирі та інші любительські речі. Ну, досить про це. Все-таки на даний момент це - вже пройдений етап. А далі повинен бути майже мертвецький спокій, коли, якщо серце і видає якісь тахикардичні звуки, то вони здаються найдосконалішою музикою. Маленький інтимний світ з ледь помітним легким сутінковим освітленням. Ось як у даному випадку. Неподалік мирно потріскує, розкидаючи іскристі відблиски, багаття автомобільної катастрофи. Розгублені вигуки і завивання сирен разом з ударами серця зливаються у мелодійну музику. Звуки, що долітають звідусіль, додають особливої містичної гостроти цьому моменту. Скільки зараз можна сказати - і вимовлене збережеться на вічність. Це не забудеться ніколи, необхідно лише правильно вибрати слова. У такі моменти кажуть небагато і просто, однак насичено і чуттєво...
- Ти їсти не хочеш?
Вона сказала це! Вона відчула, що його бентежить у даний момент! Недарма з пожежі неподалік потягнув спокусливий запах смаженого м'яса. Ніздрі хтиво затремтіли, а кінчик язика облизав враз пересохлі губи. їхні очі зустрілися. Так кровожерливий лев дивиться на свою майбутню здобич, заглядає прямо у нутро, приміряється, оцінює, дражнить себе нестримним бажанням; кожен м'яз напружений, немов витесаний з каменю. Нічого навкруги не існує - тільки Він і Жертва... Мить! - і все скінчено, порятунку немає. Паща і пазурі впиваються... Впиваються...губи..., зуби..., наконечники язиків розривають єство, солодкий біль і гостра насолода... Вир відчуттів, смерч емоцій, єднання єдиного цілого... Доісторичний банкет тваринного бажання... А потім..., потім грайливі пелюстки й зривання плоті...

Ні, холодний льодяний асвальт - це не м'яка саванна, хоча й тут почасти доводиться покладатися на інстинкти. Інакше - затопчуть. Кожен зустрічний згорає від бажання втоптати тебе у бруд, хай і замерзлий. Ось і ще один сунеться. Ну, куди ти прешся? Не бачиш: ми відпочиваємо... Ага. І міліціонер теж - стоїть на варті власного спокою. Що, він уже і прилягти немає права? Отака-то нервова робота, братан. Вам, цивільним, цього не зрозуміти. Весь час тільки й думаєте, що про себе, а він - не такий. Він взагалі не думає. Побачив?! Зреагував! Частіше, правда, навпаки буває: зреагував! А тоді дивиться, що ж то було. Ось такі вони прискіпливі люди. Доки не розбереться з усіми... незрозумілостями, не розмаже до міліметра по стінці, - не вгамується. Таких, як ти, не беруть у міліціонери. Для тебе що головне? Сім'я, робота, іноді ти сам, а потім вже оточуючі. А у нього знаєш приказку, коли у чужому оці навіть смітинку помічають? Так оце про них. Страх, які охайні... Доки людину не вмиють, не об... (вибач) ви-чистять, не відпустять, іноді навіть "приш'ють" щось. Аякже?! Аякже?! Ось вони-то вміють гостей зустрічати..., особливо неочікуваних... люблять... зустрічати... Під ручки підхопили, відвели в окрему кімнату, куленепробивні двері, таке ж броньоване ліжко, тут же тобі і санвузол, - нікуди виходити не потрібно, -знаєш? час - гроші... Тут за них, так, як і назовні, що хочеш можеш купити: апельсини, мандарини, швейні машини, чотири дівчини (значить, Чита, Дріта, значить ще одна Чита і Маргарита)..., - усе з постачанням на "хазе". Хочеш: навіть оформлять як подарунковий набір, з бантиком?... От, тільки вікно не засклене. Та це й на краще: свіжого повітря у нас зараз знаєш, як не вистачає? Во! (по горло)... гм, тимбільше, як уже зазначалось, санвузол тут же...
А яка у них кухня?! Во! (по "макітру") До цього часу ніхто не може розгадати секрету їхнього супу. Американці вже декілька раз шпіонів спеціально засилали, а ті тільки язву та ще парочку-другу шлункових хвороб нажують, - і одразу ж додому поспішають: мовляв, у вас добре, але нехай мене, все-таки, дома лікують... Що ти?! Та їм після цього ніяке "Рафаелло" до рота не лізе. Тільки горілка, чорний хліб і сало з оселедцем та огурком... До речі, про хліб. Як ти вже здогадався, рецепт його передавався з доісторичних часів з покоління у покоління... (чи то сам хліб передавався...?) Одним словом, як його нарізають - це ще одна таємниця їхньої тюремної організації, чи то пак, - цивілізації...

Ого, скільки вас тут зібралось... Язик унього добре підвішений? Спасибі... Зате, значить, ноги, як видно, не свої ростуть? Ще раз дякую. У вас, жіночко, язик, начебто, теж на місці, а от ноги... Звідки кажете вони у вас ростуть? Справді-справді, вам би його більше підійшли б... Спасибі, що ви нарешті відкрили мою справжню сутність. У будь-якому випадку, лекція закінчена. Прошу розходитись. Не створюйте "пробок". Тільки не обкидуйте тухлими яйцями і квітами у горщиках... Грошима? Звичайно ж можна. А ви що думаєте, у нього просто язик у роті не тримається? Так він приліг спеціально для цього. Кладіть от сюди, будь ласка, у шапку пана міліціонера... Та ні, там немає чому замерзати. Ось так, спасибі..., спасибі... Кидайте... Дай вам Бог здоров'я... Та ні, бабусю, у нього все гаразд... І у нього теж... Чого він без шапки? Так тож манекен. У них, знаєте, ососбистісного складу не вистачає, ось вони їх і понаставляли, а цей впав... Та ні, бабусю, не треба його піднімати. Ви образите честь міліцейського мундиру, а за це - карна відповідальність... Навіщо він гроші збирає? А на шапку, ви ж бачите, яка ця пілотка... Поміняти? А й справді, отак-то краще. А гроші можна і у пілотку. А навіщо йому далі гроші? Вам віддати?Пенсію не платять? Ну, добре. Нате, бабусю, пілотку і йдіть пікетувати Міську Раду. Там таких, у пілотках і з червоними краватками, пенсіонерів чимало зібралось. Йому ж, знаєте, ще у ноги, чомусь, холодно, не дивлячись на те, що туфлі на шпильках. Чого взув? А що йому, по-вашому, босому йти, чи що? У таку-то х... (Апчхи!!!) холоднечу...

Ну що ж, час підніматися. Та й міліціонер вже починає приходити до тями. Бурмоче щось... Ковдру і подушку? А може тобі ще будьоновку і пачку фламастерів? Робота у них нелегка. Вона потребує від службовця трьох "ви-": ви-тримки (іноді навіть до пенсії), ви-правки (військової, моральної і вестибюлярної та ви-сипки (у вигляді великих і малих зірочок на пагонах та медалей і орденів на грудях). Інакше виникає необхідність у четвертій "ви-" - ви-ставці, - ні, не відставці, а вмінні виставлятися - показувати лише свої гарні риси (форми), а погані (ініціативність, боротьба за тверезість і Greenpeace, носіння жіночої білизни по вихідним та ін.) приховувати обома руками з кулаками...
Ну що ж, початок підйому оголошую відкритим... Ні, шампанського на сьогодні вистачить... Одну ногу завжди легше підняти, ніж дві одразу. Чому? Тому, що на одну ногу під час цього необхідно опиратися... Ви ніколи не здогадувалися, що таке почувати себе коровою на льоду? Незабутнє відчуття. Ледь встигнувши зрозуміти, що ноги - це далеко не руки і на них опиратися набагато легше, ти відчуваєш, що земля все швидше і швидше вислизає з-під твоїх підошв. Ти бачиш перед очима сторого Ньютона, який каже: "Сила тяжіння і незначність сил тертя переважають бажання зберегти рівновагу". Однак, осідлавши себе і сконцентрувавшись, можна зупинити процес і завмерти у позі вершника... на деякий час... Як написано у Книзі Доль: Якщо ти повинен десь впасти, то цьому не перешкодить навіть застійний період... Але ворогу не здасться наш гордий варяг. Все вище і вище, і вище..., - ось наш девіз і девіз нашого libido... Як Він розуміє зараз жінок: туфлі на шпильках - це вам не сандалі на пряжках; тут не обійдешся звичним "взула — та й забула", - склероз, дорогі мої, закінчується погано - маразмом, що ви, напевно, і помітили у вищезазначеному... Каблуки зламались - і можна відчути себе комфортно і зручно, ось тільки щодо "тепло"... У чешках, що донедавна мали зганьблене минуле туфлів на шпильках, особливо гостро відчувається різниця поділок на температурній шкалі: від того градусом вище чи нижче залежить діагноз - радикуліт з ускладненнями чи туберкульоз з кістками...
Нарешті він піднявся на свої відносно рівні ноги... Спокій... По темному небу швидко біжать білесі пасма хмар, а по тротуару потоки натовпу вливаються один в один. Динаміка... Спокій і динаміка -два двигуни прогресу людства... з нечастими довгочасними періодами регресу. Один крок уперед і два назад - це стиль нашого пожиттєвого крокування, але головне, - ми можемо це сказати з повною відповідальністю, - рух уперед відбувається, не дивлячись ні на що, - навіть на зовнішній спокій... Згадаймо, як ми меланхолійно, ніби медитуючи, миємо посуд, премо білизну, самі себе та мізки іншим (друзям, знайомим та просто ворогам); як бездумними очима дивимось на побуравілий від пилу екран телевізора, де показують чергові наслідки десятибального землетрусу... А що тут сміятися, чи що?!... І всеж не все ще втрачено. Є ще у наших душах крихти, - я б сказав: мікроскопічно великі, - крихти співчуття і добра. Ми й досі не соромимося своїх безутішних сліз, коли котрась з героїнь південноамериканського серіалу у черговий раз, цілком безсвідомо забуває свою дитину у парку на лавці... Аякже?! Діти - це святе. їм - усе найкраще, що у нас є. А що у нас є найкраще? Правильно. Совість. Краще її віддати дитині — хай виховується порядною, ато з нею, з совістю, у світі дорослих ніякого життя немає. Ні тобі напитися... рюмку;.. ну, піврюмки дорогого вина. Після цього особливо важливо відправити офіціанта геть, волаючи, що це зовсім не вино, а невідомо якою гидотою розбавлена "бурячанка"... Ні тобі закусити після цього чимось, окрім чорного хліба (ну, хоча б з такого ж кольору ікрою)...Ні тобі навіть права вимагати чесно зароблені гроші... інших людей з пістолетом у руках. І як це все назвати? Чомусь не можу пригадати ні одного більш-менш пристойного імені... Хіба що - Життя...

... Перші кроки кожній людині, а особливо по льоду, коли вона (вірніше - він) у жіночих туфлях з відірваними каблуками, даються ой, як нелегко! - я б сказав навіть до синців на колінах боляче... І все ж, з часом приходить якийсь досвід, починають з'являтися більш-менш ритмічні рухи, потім - плавні; і ти вже не йдеш - ти летиш... до першого зустрічного стовпа. Стоп! Зупинка... Тс-с-с... Очі закриваються... Наступна зупинка - безсвідомі марення у Небутті...
Небуття... Яке таємниче слово?! Воно існувало, напевно, вже тоді, коли не було нічого... навіть невиплачених зарплат і пенсій..., коли єдиним, у чому кожен був повністю впевненим, визнавалась Віра... Але це було досить давно. Тоді ще існували її одноєдині сестри - Надія і Любов. Проходив час... Віру замінили на Упертість, Надію - на Бажання, а Любов..., чим її тільки не заміняли? І технічними, і механічними засобами. Ну, ви ж мене розумієте?! Ви ж не діти — у вас совісті немає. А значить — усе можна. От, хоча б напитися...
Перший раз — він завжди не дуже вдалий (хоча й наступні почасти на це страждають)... Він страждав... Усі навкруги такі п'яні, що йому за свою "тверезість" було соромно. Вони, надудлившись, думали, що усе перед ними крутиться, розпливається, ніби... якесь таємниче царство, містичний потойбічний світ, де руки проходять крізь роздвоєні чи потроєні предмети, і ні за що вхопитись не можна. А він не такий, - знає і усвідомлює, що це його самого так носить з боку у бік і ніяк не дає зупинитись. Якась невідома рухливість нападає на людину у такі моменти. Повне розслаблення призводить-зумовлює шукання точки опори у вигляді найближчих та найміцніших. Часто тут справжню материнську турботу виявляє ліжко. Воно завжди прийме тебе з розкритими м'якими обіймами і у будь-якому вигляді - навіть, якщо хтось із вас буде "ламатись"... Взагалі, напитися - остання справа. От тільки жаль, що вона почасти стоїть на першому місці, причому друге, третє і "так далі" після цього зникають... принаймні, до ранку, коли нарешті починаєш розуміти... щось..., от тільки не можеш згадати що...

- Ну, Дмитрику, давай з тобою ще по одній, чи що?...
- Чи що, Семенович. Чи що...
- Ні, ну ти ж мене поважаєш?
- Звичайно ж. Вже, як мінімум, на півлвтри поважаю. На сьогодні вистачить.
- ...Щось ти мало їси. На, з'їж іриску...
- Мене вже від ваших ірисок верне. Що ж тут ще їсти? Нічого ж більше немає, крім ірисок та
карамельок, - та й з тих, як луску з риби, обгортку півгодини треба зішкрібати...
- А це, Дмитрику, через те, що отакі, як ти, їх вже другий тиждень не можуть доїсти. Ось і
доводиться постійно спиртне купляти, щоб закуска дарма не лежала... Ти д-думаєш - я цей самогон
люблю?... Фу. П-помиляєшся. Я просто топлю у собі ту "потрійну" гидоту, яку випив декілька днів тому.
Як на мене, то к-краще горілка..., і краще більше...
Короткий зміст наступних двадцяти сторінок його "паранормального" ораторства можна викласти двома словами - "три крапки". Хоча, ця промова, а скоріше - нетримання слів, справляла враження. Заспокійливе враження. Коротше кажучи, через дві хвилини Він вже спав. Сон був з малюнками... пензля нетверезого майстра. Це могло б називатися по-різному: від "У конвульсіях маразму" до "Сон маленького дев'яносто трьох років, який не зміг донести бабусі пиріжки з тістом і на третій хвилині витримки проковтнув їх сам, внаслідок чого старенька без мучного "загнулась", а винуватця замучили совість та ізжога , які підкосили ноги і поклали їх разом з тілом на ліжко, де вони всі зайнялись сном"... Взагалі-то, непогана епітафія, написана у дуже сонному стилі. Не знаю, що б сказав на усе це старий Зігмунд Фрейд Крюгер, але наступні потуги щось згадати увінчались... нервово-паралітичним склерозом. Крім того, він забув ще й те, чого ніколи не знав. Хоча перші ознаки здорового глузду і деякий словниковий запас виявили себе вже на перших хвилинах Його пробудження. Він раптово відчув, що нижні кінцівки мимовільно рухаються самі собою. Вони, взагалі-то, ніколи не відрізнялися особливою дисциплінованістю і слухняним ставленням до імпульсів мозку, але на такий(!) революційний поворот він не міг спокійно дивитися... з закритими очима. Довелося відкрити. Свідомість у відповідь на це вмикнула слухове чуття на повну гучність: "Привіт! Привіт! Привіт! З вами ваш улюблений ді-джей Ранкова Дурка зі своєю педерачею..., тобто передачею для глухонімих та сліпонюхих "Воно в мені"! Наш оптимістичний девіз "Усе минає..., - навіть життя". Отож, слухаємо першого додзвонювача... Привіт...".
- Заткнись!
- О, який у нього сексуальний голос?! Я теж тебе люблю... Слухай перше запитання: Як звали
режисера фільму Ельдара Рязанова "Службовий роман"?
- Смірнов Рабіндранадович Кагор-Лумумба...
- На жаль, ти трішечки помилився. А тому наш головний приз, пігулку анальгіну, ми розіграємо з
наступним слухачем. Бувай. Дзвони ще...
Зіниці повільно народжувались з-під волохатих повік.
- ...Спокійно! Не верти так ногами, ато я тебе ніяк взути не можу...
-...А...?
- Та нас звідси виставляють. Краще б "виставляли"...
- А навіщо мені туфлі на каблуках..., тобто на ногах... каблуки?
- А ти що, босим хочеш йти?... Що б ти без мене робив? Ти ж у дошку п'яний. Нічого, ми ще їм
покажемо... До речі, це твоя шапка?...
-Я... гик!... а?
- Нічого тепліше буде... Ну, давай, почекаєш мене зовні, на дворі, ато тут місця для двох мало...
Що ж ти такий неповороткий? Казав же тобі: з'їж іриску. Старших слухатись треба... Ну, чекай...
Двері зачинились за спиною... Це тільки так здається, що він дуже довго не ходив. Як там росіяни кажуть: повторєніє - мать учєнія?! От-от, мать ва... Зелене листя, білі каштани... Зелене ли-и-и-стя, білі кашта-а... гик!... и-и-и...
- Закурити, мужик, не буде? - подзьобаний віспою і нахабством голос.
- Я не куру, хлопці... Це небезпечно для здоров'я... Гик! Ой... бийте-не бийте... ха-ха-х-х-х..., а
цигарок всеодно не буде... ой!..., передайте привіт моїй мамі... На добраніч...
Як ви вже здогадалися, це була не тільки перша, а й остання Його випивка. Застав дурного молитися, як кажуть, то й лоба поб'є. А він ще й он око підбив, і губи трішки поправились - їм би на дієту на пару днів сісти, щоб схуднути у декілька разів. Фотокартка обличчя тут вже не вміститься у звичні "9x12", хіба що тільки сам ніс, та й то в анфас...
- Демос, що ти тут робиш? - справжній ангельський голос. Людина (чи Люда?), - знайомтесь... Гарне обличчя з цілком стандартним набором вух, очей, носа і губ з не зовсім стереотипними формами: ніс - курносий, очі — з вузькими зеленими зіницями, вушка — з загостреними кінчиками, маленькі пухкі випнуті губки, за якіми ховаються гострі перламутрові зубки і почасти роздвоєний язичок. Невже Вона зараз почне сичати? — тільки не так, як розчинна таблетка у воді, а як розлючена змія у тереріумі... Вона різна... Ніколи не знаєш, яка Вона насправді: жінка із плоті, крові і нервових закінчень чи чиєсь збочене матеарілізоване бажання?... Судіть самі..., і несудимі будете...

- С-с-сам піднімеш-ш-шся чи мені завтра за тобою приїхати?
- Не впевнений коли, але вчора мене вже тут не буде... Так що настала, на мою думку, якраз та
хвилина, задля якої ти прийшла у цей світ. Врятувати заблудшу у вуличних ліхтарях душу - твій
обов'язок, Людина. Багато хто, виявившись на твоєму місці, негайно ж допоміг би мені... Але ні. Ти
спочатку повинна впевнитись, що це я, а не невідомо який алкоголік у міліцейській шапці і твердих
чешках (до "обрізання" - Туфлі На Шпильках), що хоче з горя замерзнути до смерті... Це не сліпе
кохання, а зрячий реалізм, і він, напевно, також потребує примерзлих совістю до асфальта жертв... Ляж
поряд і ми разом віддамося цьому пориву..., холодному пориву вітру...
-Вс-с-ставай...
-... і йди... Я думав ти скажеш: "Вставай і йди!", - почав повільно підніматись. - Я б почув це, і повірив би, що я можу ходити, а так... Піднятися - це єдине, на що я здатний... Вона штовхнула Його у машину на задні сидіння, а сама пішла наперед.
- Сподіваюся, синку, ти там "пустий", бо інакше поїдеш прямо у "медведик".
- Не хвилюйтесь, батьку, я покінчив з минулим ще у тому житті, зараз у мене знову фаза
плацентарного розвитку, а нове народження відбудеться у радіусі трьох днів - запрошую на хрестини.
Люда всілася і машина рушила з місця, коли він намагався прийняти внутрішньоутробну позицію.
Дивна, все таки, штука "життя". Коли тобі стає абсолютно "фіолетово" до усіх, а особливо до всього, що буде далі, хтось тебе рятує, хоча на це ти вже зовсім не сподіваєшся (і, почасти, не заслуговуєш). Добре то як?! Спокій... під рівномірне гудіння машини, рівномірне дихання-посапування водія і Людини на передніх сидіннях, рівномірне биття по склу градинок снігу - на фоні уривчастого шурхотіння "уборників". Голова вперлась в одну залізну ручку дверей, а обезкаблучені туфлі - в іншу. Швидкі тіні від фар проїжджаючих десь поряд автомобілів рухаються по дивакуватому Дмитру-Демосу-Народу. Він зараз не в стані щось пояснювати...

2002р.